Настя Федченко – відома журналістка, яка працювала в редакції газети «День», на ICTV, зараз працює у «Новинарні» та на «Першому». 4 січня у Насті загинув на війні чоловік, якого вона називає «коханням свого життя», і чию дитину зараз виношує.
Вчора Настя опублікувала ось такий допис-звернення до колег журналістів. Подаємо його без змін:
Півтора тижні тому я втратила кохання свого життя. Чи вірю в це? Досі ні. Чи колись повірю? Навряд чи. Це були найкращі і найздоровіші стосунки, де ми намагалися дбати одне про одного, попри бойові дії, відстань та інші обставини.
У моїх грудях — дірка розміром із всесвіт. Моє серце лежить у супіску Алеї Героїв Лісового цвинтаря.
Але я хочу написати про роботу окремих журналістів та фотографів як журналістка і за сумісництвом дружина полеглого офіцера.
(Тут варто зауважити, що я бачила не всі матеріали. Мені боляче і важко. А ще варто дописати, що я вдячна колегам, які фотографували і знімали етично, які, попри багаторічне знайомство, що часто виникло на лінії зіткнення, ще отій, невеликій і сталій, акуратно запитували моєї згоди поговорити. Я погодилась. Адже це важливе нагадування про те, що відбувається на фронті. Це памʼять про Андрія. І це можливість для нашої бажаної дитини не тільки зі слів мами дізнатися, що тато — воїн, захисник, мужній чоловік).
Але деякі знімки і коментарі, які поширювало багато людей, робили мені фізично боляче.
Наприклад. Труна. У ній — тіло. Його не обовʼязково знімати так, аби було видно крупно обличчя. Так, Андрій красивий навіть у труні. Але все одно це просто оболонка. Бо мій Андрій повний жаги до життя, жартівник, найдобріша людина у світі.
Наприклад, я на колінах коло труни. (На моєму місці може бути будь-хто з родичів будь-кого з полеглих воїнів). Крупно — обличчя, скривлене болем, заплакане. Яку цінність несе це фото? Ну, якщо прямо чесно. Не для жовтих медіа. Для розуміння ситуації в Україні. (І зараз геть не про те, красива людина на знімку чи ні. Бо людина в горі не буває красива). Чи воно все ж про інше? Про вміння швидко на великому зумі схопити емоцію і першим її опублікувати. Продати свою роботу завдяки надмірному натуралізму і фільтрам, які додають контрасту, а отже й роблять чіткішою емоцію.
Та найгірше — підписи. “Так виглядає горе“. Хто ви такі, що ви дозволяєте собі таке писати? Горе може бути зі слізьми, а може перетворити людину на камінь. Горе може голосити, а може мовчати. Горе буває дуже різне. Як і люди.
Ті, хто не пройшли через власне горе, не мають права на такі підписи ані як люди, ані як тим більше фахівці.
Бо
Ви. Не. Знаєте. Що. Таке. Горе.
(І я би не хотіла, аби хтось із вас дізнався).
Горе — це прокидатися вранці і хотіти написати чоловіку. І розуміти, що немає сенсу, бо чоловік у якомусь іншому вимірі. Горе — гладити живіт і казати, що я тебе дуже люблю, і тато тебе дуже любить, ми тебе дуже любимо і дуже на тебе чекали.
Горе — це прокидатися серед ночі і сподіватися, що побачила дурний сон, що це жахіття скоро закінчиться, що Андрій вийде на звʼязок і приїде на пологи, як ми і планували.
Горе — це розуміти, що єдине, що тримає тебе в світі живих, — дитина, яку ви обидвоє так хотіли. І що ця дитина побачить тата тільки на фотографіях. І що я побачу кохання свого життя тільки на фотографіях.
Ви женетеся за гучними заголовками і підписами, за натуралізмом, за переглядами, за вподобайками. Сьогодні горе — це Настя, завтра — умовна Світлана, післязавтра — якась безіменна мама (імʼя не обовʼязково запамʼятовувати), яка втратила єдиного сина.
І найстрашніше та найцинічніше, що це все не має бодай краплі поваги ані до чину воїна, ані до того, що проживають його рідні. Адже далеко не кожен запитав у побратимів, яким командиром та військовим був Андрій. Прийти, виконати редакційне завдання, клацнути крупно його обличчя і моє — не про документування подій, не про увічнення памʼяті захисників, не про співчуття зрештою до мене та нашої дитини. (На нашому місці може будь-якої миті опинитися будь-хто інший).
Наступного разу не варто стидатися. Попросіть зняти однострій, аби побачити поранення і травми. Може, це додасть переглядів. Запитайте, як поводиться дитина у лоні вагітної, яка втратила чоловіка. Попросіться у пологову залу, аби дати власну безцінну дефініцію, як виглядає щастя абощо.
Чи знімала я прощання з захисниками? Так. Не раз. Чи ліз мій оператор камерою в обличчя рідних? Ні. Чи акцентувала я на тому, яке це горе або чи давала власні оцінки? Ні і ні.
Бо горювання заслуговує на те, щоб про нього розповідали, але робили це бережно та етично. Просто на одну хвилину (так, пропозиція дуже так собі, згодна) уявіть замість обличчя мого Андрія своє, а замість мого — своєї найдорожчої людини: мами, дружини, сестри, а може, чоловіка або первістка, і дайте насамперед собі чесну відповідь на питання: “Чи хотів / хотіла б я, аби ось так фотографували мене?“ Якщо відповідь негативна, знімайте інакше. Якщо позитивна, вам було би незле повчитися у співчуття.
З.і. Я і так ніколи не забуду день, коли поховала своє серце. Але завдяки спогадам у соцмережах це стане неможливо зробити поготів.
На колажі можна побачити, що стандартами не обовʼязково послуговуватися, якщо ви рівніші, ніж інші.
Дописати коментар